Історія Страбичова
Перша згадка в історичних документах про село датується 1466 р. В цей час воно належало поміщиці Складі Єлизаветі і складалося всього з 12 дворів і називалося просто Селище. Наше село два рази знищувалось турками і татарами. Щоразу воно відновлювалось на іншому місці.
Цікавою речовою пам'яткою Страбичова є малий церковний дзвін, на якому позначена дата 1594 р. Саме цей дзвін, за переказами наших предків, віднайшли свині, які паслися на полі. Він і зараз скликає жителів села на церковні служби.
В 1649 р. селом володіла дружина князя Дєрдя Ракоці, в ньому проживало 70 кріпосних селян. На той же час в жителів села було 27 коней, 150 волів, 137 корів. Селяни повинні були платити поміщикові 5 бочок вина, обробити виноградники, які знаходилися біля Берегова та сплести по 2 мотузки з кори липи.
Про важке життя селян у ті далекі часи свідчить назва села, яка складається зі слів «Страх» і «Бич».
Церква св. великомученика Дмитра. 1903.
Про священика згадують в селі ще близько 1640 р. У 1692 р. «страбичівська церква має ділянку з належностями».
Дерев'яну церкву св. Дмитра згадують у 1733 p., а священиком тоді був Іван Наливайко. В 1798 р. йдеться про нову дерев'яну церкву, збудовану 1794 р. і посвячену намісником Андрієм Кутком у 1795 р. До Страбичова тоді належали 24 філії, але багато з них були реформатськими селами і налічували лише по кілька греко-католиків.
У 1880-х роках згадують дерев'яну церкву з трьома куполами (очевидно, лемківського стилю).
У 1908 р. в селі було 1223 греко-католики, 32 римо-католики, 53 реформати, 85 євреїв. Нині у селі гарна базилічна церква з цікавим шпилеподібним завершенням, збудована з 1900 р. по 1903 р. за священика Євгенія Береца, сільського старости Юрія Шпеника, кураторів Андрія Шпеника та Юрія Іваня, церківника Івана Голуба. За 20 років підгнив вертикальний брус, так звана «стріла», яка тримає хрест.
Нову металеву «стрілу» та оновлений хрест встановили 18 листопада 1923 р. за священика Михайла Шуби. Виконав цю роботу за 1200 чеських корон бляхар з Кошиць (Словаччина) Йосип Паллагій. Останнє малювання в інтер'єрі виконала Тетяна Олесин.
Давно-давно, багато сотень років тому село Страбичово, що розтягнулося вздовж шосейної дороги Мукачево — Чоп, було не на тому місці, де тепер, воно й не називалося ще таким іменням.
Його засновники перший раз оселилися на Селищі, за кілька кілометрів на захід сонця. Урочище Селище лежить на горбі. До першої світової війни було вкрите великим дубовим лісом. Тут перші поселенці вчинили собі колиби, ловили звірів, держали свійську худобу й займалися хліборобством. З одного боку Селища й тепер ще можна видіти яругу, що колись була наповнена водою, давала людям і
худобі воду, рибу.
Земля тут благодатна, родюча, піскувата.
Коли по війні в 1919 році люди ліс зрубали й зачали корчувати пні, а далі землю орати, на багатьох місцях відкопали згарища, звуглюватілу глину, господарські знаряддя, черепки.
Се були сліди колишнього селища чи то поселення. А в околиці знайшли рештки зброї: наконечники списів, частини поламаних шабель. Значить, на сім місці проходила війна, стояла битва…
Довгі роки жили в Селищі предки страбичівців.
Раз їх спокійному життю настав кінець, бо одного дня море втікачів пронеслося повз Селище: старі люди, молоді, жони, діти, одні на возах, другі на конях, треті пішо — всі плачучи бігли на південь сонця…
— Що сталося?! — звідали їх застрашені селищани.
— Не звідайте нас, люди добрі, а нараз тікайте… Божа кара йде… Кінець світу настав…
— Яка божа кара?!
— Через Карпати перейшли песиголовці… Нікого не щадять: ні малих дітей, ні старих. Вбивають, палять села, бе
руть челядь у полон. Утікаймо, бо тих стільки, як листя й трави.
Тут народ перепудився… Але рятувати маєток не було часу. Полишали колиби, забрали на руки дітей і погнали худобу в сусідні ліси.
А хто собі налегко брав і зостався в Селищі — всі загинули. Бо другого дня на зорях песиголовці налетіли, як чорна хмара.
Дика орда напала на Селище, людей побили, хижі спалили, худобу захопили.
Та сим вони не задовольнилися. Як дізналися, що частина людей поховалася в сусідніх лісах, зачали за ними полювати. Айбо глибоко в хащу недосмівали йти. І задумали ті обдурити народ, виманити його з лісу обманством. Вони вже знали руську бесіду, поховалися в корчі або вилізли на високі дуби й гойкали:
— Митре, Петре, Йване! Марино, Олено, Поланьо! Уже пішла геть погана віра.
І доста було комусь показати голову з кущів, як на нього одразу нападали.
Та селяни дізналися за таке обманство й більше не показувалися. У спалене Селище не хотіли вертатися, а додумалися знайти нове місце. Вночі лишили свої лісові колиби й гнізда та перетягнулися на схід сонця — в Горішній ліс.
А песиголовці деякий час залишалися в Селищі, а як виділи, що нікого не є, ніяк достати хліба, м'яса, пішли геть на мадярську долину вслід за другими ордами.
І минали роки… Татари вернулися в Азію. А наші селяни помалу звикли до Горішнього села, як колись до Селища.
Правда, старшу челядь дуже манило Селище, хотіли туди переселитися, але молодь себе добре почувала на новому місці.
І так з року в рік, з покоління в покоління жителі Горішнього й забули за своє горе, за песиголовців, забули
й за старе село, лише сиві діди пам'ятали Селище, згадували, як ся стребило, і своїм онукам розповідали.
Та лиха доля не обійшла й Горішнє. Так, як грім ударить з ясного неба, напала на нове село страшна хвороба. Народ гинув, як мухи восени.
Перепудилися, переполошилися люди, зачали глядати помочі-поліки. Але де знайти? В той час лікарів ще не було. Челядь хапалася й сього й того, айбо не помагало. Болячка своє робила — косила і жала…
Та була в Горішнім стара жона Лукачка. Вона знала ворожити, горнець метати, дитину прийняти, від усякої хвороби знайти поліку.
Лукачка радила людям проти болячки їсти часник. І справді, як люди почали часником лікуватися, пошесть помалу вщухла. Тоді Лукачка зазвала народ і сказала:
— Люди чесні, челяде! Котрі хочете живими зостатися, збирайтеся геть! Треба глядати нове місце, іншак тут усі погинеме!.. Я сама перша йду з сього проклятого села!
Народ загучав, загомонів… Одні противилися, інші слухали Лукачку. І село розпалося на дві частини.
Лукачка забрала свою челядь, до неї приєдналися однодумці й рушили в путь — на захід сонця. Десь посередині дороги межи Горішнім і Селищем сіли відпочити; полюбилося їм місце й вирішили тут зостатися на все.
Тим часом в Горішнім болячка ще гірше зачала косити народ. Перестрашені люди поночі похапали свої пожитки, дітей, худобу й подалися за Лукачкою. Та з радістю зустріла їх, бо чим більша купка народу, тим легше жити, та й не треба боятися, що розбійники нападуть на таку дружну сім ю.
Так невдовзі після того, як ся стребило й Горішнє село, на третьому місці зачали будувати хижі. І на пам'ять того, що народ дуже много натерпівся, що пропали Селище й Горішнє, що їх стребили песиголовці й болячка,— нове село назвали Стребичовом.
У Стребичові дві родини вели перед — Лукачі, предки теперішніх Лукачів, і Тромпаки, предки теперішніх Тромпаків.
Минали роки, десятиліття, століття… Стребичово розрослося. Будували хижі, хоч і з солом'яними стріхами, та не колиби. Тут-там уже садки, городи появилися, протяглася на цілий кілометр вулиця, а посередині — церковця, правда, ще дерев'яна.
У Стребичова з'явився й сусіда — Горонда.
Та не втекли й стребичівці від своєї лихої долі. Як колись на їх предків у Горішньому напала болячка, так тепер до Стребичова прийшов непрошений гість — холера.
Холера почала косити челядь у велике говіння по благо-віщенню. По одному, по двоє, а далі по троє, по четверо за ніч.
Кожний день ховали челядь: і старих, і молодих, чоловіків, жінок… Вхопило челядину корчами, посиніла й за пару годин — кінець. А помочі ніякої…
Та спершу якось не по порядку ходила холера, то тут, то там хапала собі жертву, а далі — як колядники, котрі ходять за рядом од хижі до хижі…
Не полишала ні одного двора, ні одного обійстя. Як нині повмирала челядь в одній хижі, то завтра — в сусідській. І найчастіше вмирали ночами. Вдень і ввечері ще здорові, а рано лежать, як снопи…
Цікаво те, що сусіднє село Горонда недалеко од Стребичова, а там ніхто не вмер на холеру.
Правда, горондяни дуже сокотилися. Коли якесь діло мали, здалека гойкали до стребичівців.
І в Горонді фіглювали, говорячи:
— Но, коли підемо до Стребичова на свадьбу? Бо там кожний день по три, чотири свадьби.
А в Стребичові справді страшні діла ставалися. Вже й деревища для мерців перестали робити, а ями копали для всіх, котрих у той день ховали.
Нікому було нести мертвих, хоч і недалеко кладовище. Народ боявся приходити на комашню. Та й се здавна був твердий неписаний закон: зібратися в хижі, де лежав мертвий, помити руки, випити погар вина або паленки і заспівати «Вічная пам'ять»…
Коли люди сходилися на комашню, то тут ішла бесіда за «білу панію». Так називали холеру, бо така чутка розійшлася, що холера ходить у вигляді жінки, одіта від ніг до голови в біле плаття. Та «біла панія» ходила по ночах од хижі до хижі, й доста їй зиркнути у вікно — на рано в тій хижі всі лежать мертві…
Декотрі люди під божбу, під присягу твердили, що вони виділи «білу панію» своїми власними очима.
Та жив у Стребичові чоловік на прозвище Ковбин Іван. Хлопище порядний, широкий у плечах, як двері, високий
до стріхи, й сила величезна. Може, предок теперішніх Ковбинів.
Де треба було нести мерця на кладовище, Іван готовий був усе, а коли не мав товариша, то й сам звалив на плечі мертвого й сам поніс. А комашню не пропускав ні одну, і як випив було два-три погари паленки, то все кляв «білу панію», бо дуже сердився на неї: посікла його діточок.
Люди зі страхом просять:
— Іване, не споминай її, щезла би… Не треба чорта малювати на стіні, бо справді появиться…
А Ковбин видить, що люди трясуться перед холерою, і ще гірше лає її:
— Ой, як би раз утямити «білу панію», я би їй дав духу! Пішла би вона із Стребичова без «будьте здорові».
Но, та раз умер і Ковбинів кум, за ним його діти, зосталася кума сама. І як треба було нести мерців на кладовище, а люди відтягалися, Іван, не довго думаючи, взяв кума на себе й став із ним аж коло ями на кладовищі. А далі поносив і хресників і допоміг грабареві закопати всіх.
Коли вони вернулися з кладовища на комашню, друга челядь розійшлася по домівках. Сіли вони двоє з бохта-рем — а то був дуже лякливий чоловік — за стіл, кума-вдовиця поклала закуску і пляшку з паленкою. Ковбин махнув погар того божого дару, а далі другий і третій, розв'язався йому язик і зачав честувати «білу панію»:
— Сяка… така, пси би її кров хлебтали! Якби я її увидів…
Кума і бохтар зі страху аж зубами цокотіли.
— «Біла панія»,— зашептав і показує рукою на Костеві двері.
Ковбин глипнув туди і справді втямив високу худу жінку в білому платті від ніг до голови. Закричав таким страшним голосом, що аж люди повибігали з хат, а сам скочив до городини, виламав кола — й за «панією»!.. А тота стояла, стояла, а як увиділа, що се не фіглі,— під себе ноги! Зачала тікати на поле. Ковбин за нею.
Бігли, бігли аж до болота, до провалля, де люди й худоба топилися. В се болотище нагнав Ковбин холеру — «білу панію».
Вернувся до шиї мокрий, бо скочив за нею в болото.
— Та хоч би її двічі-тричі сим колом погостив,— бідкався.
На другий день люди, як звичайно, звідають один другого:
— Но, та цієї ночі кілько стяла?
— Щось не чути…
Ніхто не вмер сеї ночі.
І третій, і четвертий день без комашні…
Народ отямився. Люди повірили, що Ковбин нагнав холеру в болото, й та утопилася.
І так ся переказка йшла з дідів до внуків, од покоління до покоління, як Ковбин холеру прогнав із Стребичова. А болотище й тепер називається Біле, бо тут втопилася «біла панія».
Айбо не загибла холера у болотці. За якийсь час була тиша, спокій, а раз лем появилася знов. Почали люди вмирати, але вже не в Стребичові, а у Горонді.
Значить, «біла панія» перейшла до сусіднього села й там ґаздувала.
А Ковбин жив собі спокійно у Стребичові, й народ дуже поважав його, бо слободив село від великої біди, врятував життя багатьом душам.
Тепер село називають Страбичово.
